Яблучний спас... бережіть янголів своїх
Яблучний спас для мене це не свято. Це –особливий день. Друге народження. Інша я. Яблучний спас – це той день, коли зрозумілося, і тоді все змінилося. Коли пробачив мені Янгол мій і повернувся. Саме тоді стала письменником, бо захотілося вголос розкричати всім:"Бережіть Янголів Своїх"!!!!
«Я знову у своєму місті. Був сонячний літній день. Як завжди, потрапила до дивного перехрестя. На повідку в мене — два хорти: Онега і ще гарний чорний пес. Навколо снували люди. Багато людей. Вони були одягнені в яскраве і чимось заклопотані. Хтось щось продавав, хтось купував, кудись поспішали. Хтось із кимось розмовляв. Я вирішила, що нарешті дізнаюся, що це за місто, як називається ця вулиця, хто живе в отій сірій будівлі. Спробувала звернутися хоч до когось, але здавалося, що люди не помічають ані мене, ані моїх собак.
Подумала: «Треба уважніше роздивитися навколо, може, побачу когось із своїх знайомих?» І раптом усі навкруги заметушилися. Стали розбігатися навсібіч, ховалися в під’їзди і щільно зачиняли двері й віконниці. Я сторопіло спостерігала за цією панічною метушнею, намагаючись дізнатися, що відбувається, але на мене дивилися з жахом, і через мить я залишилася на перехресті сама зі своїми собаками. Раптом стало якось дивно тихо. Аж тут я чітко відчула здригання землі, неначе якийсь величезний динозавр крокував бруківкою.
То був не динозавр. Із‐за рогу виткнувся дивовижний, срібнорогий Чорний Бик. Він ішов правобіч вулицею й зупинився за кілька метрів від мене. Я відчула, що мені зовсім не страшно. Замилувалася ним — таким прекрасним, могутнім. Очі його були налиті кров’ю, чорне тіло лисніло на сонці, і на цьому тлі срібні роги виглядали просто чудово. Я не могла відірвати очей від нього. Чорний Бик, здавалося, теж розглядав мене, а потім став повільно наближатися. Запала приголомшлива тиша, лунали лише міцні удари ратиць. І тут я чомусь занепокоїлася. Розглядалася — куди б утекти, водночас розуміючи, що мені це не вдасться. І раптом мій чорний пес, зірвавшись з повідка, кинувся до Бика.
«А‐а‐а‐а! — заволала я. — До мене, до мене!!!»
Але пес підбіг до Чорного Бика і, наче дратуючи його, повернув у провулок. Бик, розлютившись, погнав за ним. Онега, зірвавшись з повідка, теж кинулася навздогінці, і я залишилася сама.
«Господи! Що ж воно таке!»
Я чомусь зовсім не думала про себе. Кинулась за ними, почала кликати й шукати. Онега повернулася до мене через якийсь час, а мій чорний пес, захисник — ні. Я блукала містом аж до темряви. Гукала, плакала, бо відчувала провину, що втратила його. Мені було неабияк шкода, бо я збагнула: з собакою щось сталося...»
— Тоді я прокинулася. Усе обличчя було мокре від сліз. На душі було так тяжко, наче я щойно поховала когось із рідних. І це відчуття залишається й дотепер...
— Я так і думала... — відгукнулася після тривалої паузи Марія Василівна. — А зараз я тобі дещо розкажу, але ти, будь ласка, ні про що мене не питай. Я скажу тобі лише те, що можу сказати. Решту зрозумієш сама. Якщо не зараз — то пізніше. Слухай...
Я весь час спостерігала за тобою. Ти людина непроста, і недарма твоє життя сповнене усіляких складнощів. На все є причини. Але якщо ти не змінишся, себто не зміниш свого ставлення до людей і до життя, — то помреш. Чорний Бик — це твоя Смерть. Ти мала вже померти. А чорний пес, який тебе врятував, — твій янгол‐охоронець. Ти втратила його тієї ночі. Він поручився за тебе ціною свого життя і дав тобі ще один шанс. Але жити тобі тепер доведеться без нього. Я не знаю, що вже там було у твоєму житті, та щось ти зробила неправильно. Або ж просто не робила того, що повинна була...
— Не знаю, що я зробила такого поганого, щоб аж так... не знаю, — прошепотіла я ледве чутно і вибухнула сльозами.
Вони раптом ринули з моїх очей, немов злива. Я закрила обличчя долонями. Плечі здригалися все сильніше й сильніше. Я ридала, як маленьке дівча, в якого забрали улюблену ляльку.
А Марія, трохи помовчавши, усміхнулась і продовжила:
Подумала: «Треба уважніше роздивитися навколо, може, побачу когось із своїх знайомих?» І раптом усі навкруги заметушилися. Стали розбігатися навсібіч, ховалися в під’їзди і щільно зачиняли двері й віконниці. Я сторопіло спостерігала за цією панічною метушнею, намагаючись дізнатися, що відбувається, але на мене дивилися з жахом, і через мить я залишилася на перехресті сама зі своїми собаками. Раптом стало якось дивно тихо. Аж тут я чітко відчула здригання землі, неначе якийсь величезний динозавр крокував бруківкою.
То був не динозавр. Із‐за рогу виткнувся дивовижний, срібнорогий Чорний Бик. Він ішов правобіч вулицею й зупинився за кілька метрів від мене. Я відчула, що мені зовсім не страшно. Замилувалася ним — таким прекрасним, могутнім. Очі його були налиті кров’ю, чорне тіло лисніло на сонці, і на цьому тлі срібні роги виглядали просто чудово. Я не могла відірвати очей від нього. Чорний Бик, здавалося, теж розглядав мене, а потім став повільно наближатися. Запала приголомшлива тиша, лунали лише міцні удари ратиць. І тут я чомусь занепокоїлася. Розглядалася — куди б утекти, водночас розуміючи, що мені це не вдасться. І раптом мій чорний пес, зірвавшись з повідка, кинувся до Бика.
«А‐а‐а‐а! — заволала я. — До мене, до мене!!!»
Але пес підбіг до Чорного Бика і, наче дратуючи його, повернув у провулок. Бик, розлютившись, погнав за ним. Онега, зірвавшись з повідка, теж кинулася навздогінці, і я залишилася сама.
«Господи! Що ж воно таке!»
Я чомусь зовсім не думала про себе. Кинулась за ними, почала кликати й шукати. Онега повернулася до мене через якийсь час, а мій чорний пес, захисник — ні. Я блукала містом аж до темряви. Гукала, плакала, бо відчувала провину, що втратила його. Мені було неабияк шкода, бо я збагнула: з собакою щось сталося...»
— Тоді я прокинулася. Усе обличчя було мокре від сліз. На душі було так тяжко, наче я щойно поховала когось із рідних. І це відчуття залишається й дотепер...
— Я так і думала... — відгукнулася після тривалої паузи Марія Василівна. — А зараз я тобі дещо розкажу, але ти, будь ласка, ні про що мене не питай. Я скажу тобі лише те, що можу сказати. Решту зрозумієш сама. Якщо не зараз — то пізніше. Слухай...
Я весь час спостерігала за тобою. Ти людина непроста, і недарма твоє життя сповнене усіляких складнощів. На все є причини. Але якщо ти не змінишся, себто не зміниш свого ставлення до людей і до життя, — то помреш. Чорний Бик — це твоя Смерть. Ти мала вже померти. А чорний пес, який тебе врятував, — твій янгол‐охоронець. Ти втратила його тієї ночі. Він поручився за тебе ціною свого життя і дав тобі ще один шанс. Але жити тобі тепер доведеться без нього. Я не знаю, що вже там було у твоєму житті, та щось ти зробила неправильно. Або ж просто не робила того, що повинна була...
— Не знаю, що я зробила такого поганого, щоб аж так... не знаю, — прошепотіла я ледве чутно і вибухнула сльозами.
Вони раптом ринули з моїх очей, немов злива. Я закрила обличчя долонями. Плечі здригалися все сильніше й сильніше. Я ридала, як маленьке дівча, в якого забрали улюблену ляльку.
А Марія, трохи помовчавши, усміхнулась і продовжила:
— А що ти зробила гарного? Знаєш, у теперішньому житті недостатньо — просто не робити поганого... Схоже, в тебе є якесь призначення. І ти маєш його виконати. Ти добра й розумна дівчина — немає жодних сумнівів. Але ти маєш довести, що все зрозуміла й готова до змін. Тобі буде дуже важко, іноді зовсім кепсько, бо в тебе немає більше твого захисника. Ти не помічала його, не прислухалась до нього. Зрадила його, але він усе ж таки вірив у тебе і пожертвував своїм життям в обмін на твій порятунок... Але якщо ти зумієш, якщо зможеш пройти крізь усі труднощі й змінитися, то він, твій янгол‐охоронець, відродиться, немов птах‐Фенікс, і повернеться до тебе. Але ти всіма вчинками, точніше, думками й учинками, повинна довести, що гідна цього.
Усе, що я почула, звучало зовсім несподівано з вуст цієї жінки. Я чекала чого завгодно — міркувань про Бога, про церкву, про життя. Але такий напрямок розмови здивував мене надзвичайно.
— Вибачте, Маріє Василівно, а кому я повинна це довести?
— Полінко, я ж просила ні по що не питати. Але я відповім на твоє, у принципі, обґрунтоване питання: вважай, що ти повинна довести це передовсім самій собі. Коли навчишся чесно й щиро дивитися собі в очі, а точніше, в душу, — ти зрозумієш це. І життя твоє зміниться. Дуже. Якщо ж ти не зможеш цього зробити, то, як я вже казала, помреш. Хоча нехай це тебе не лякає. Усі рано чи пізно помирають. Це нормально. Природно. — Марія Василівна посміхнулась трохи сумно, але якось світло.
Я чомусь вірила кожному слову цієї дивної жінки, хоча все життя мене запевняли, що світ матеріальний, і ніяких там янголів, тим більше – «охоронців», — не існує. Давно здогадувалась, що коли не почула б те, що вона мені щойно сказала, то померла б. Тому слухала дуже уважно. Мені так хотілося жити!
Усе, що я почула, звучало зовсім несподівано з вуст цієї жінки. Я чекала чого завгодно — міркувань про Бога, про церкву, про життя. Але такий напрямок розмови здивував мене надзвичайно.
— Вибачте, Маріє Василівно, а кому я повинна це довести?
— Полінко, я ж просила ні по що не питати. Але я відповім на твоє, у принципі, обґрунтоване питання: вважай, що ти повинна довести це передовсім самій собі. Коли навчишся чесно й щиро дивитися собі в очі, а точніше, в душу, — ти зрозумієш це. І життя твоє зміниться. Дуже. Якщо ж ти не зможеш цього зробити, то, як я вже казала, помреш. Хоча нехай це тебе не лякає. Усі рано чи пізно помирають. Це нормально. Природно. — Марія Василівна посміхнулась трохи сумно, але якось світло.
Я чомусь вірила кожному слову цієї дивної жінки, хоча все життя мене запевняли, що світ матеріальний, і ніяких там янголів, тим більше – «охоронців», — не існує. Давно здогадувалась, що коли не почула б те, що вона мені щойно сказала, то померла б. Тому слухала дуже уважно. Мені так хотілося жити!
© Тетяна Брукс "Бережіть янголів своїх"